"РОЗРИТА МОГИЛА"
КРАЙ УЗБІЧЧЯ ШЛЯХУ
„... величезне стародавнє земляне укріплення план якого ніяк не можна зрозуміти за різними напрямками валів. Перекази свідчать, що якась княжна захищалася тут вії ворогів... і була ними переможена та укріплення зруйноване..."
Т.Шевченко. „Археологічні нотатки"
Посеред пагорбкуватої рівнини лівобережжя р. Ворскли, розділеної прямокутниками безкраїх ланів, поряд з межею приворсклянських лісів, за 1,2 км на захід від розгалуження сучасник автошляхів на Котельву, Опішню і Полтаву, у 2,5 км на схід під с. Лихачівки Котелевського району, знаходиться незвичайної форми підвищення, розташоване на мису другої надзаплавної тераси. Пагорб висотою 11 метрів над рівнем поля утворює своєрідне „кільце" діаметром до 110 метрів; у його центрі — кругла глибока яма завширшки 35 та глибиною понад 10 метрів. Стрімкі схили кільцевого валу майже обриваються в центральну заглибину зі сплощеним дном.
Схема розташування «Розритої могили»
Посеред цього пагорбу відкопані рови глибиною до 2 метрів, на північний схід від нього — залишки валів висотою 1,5-2 метри та довжиною 40-50 метрів. Сліди валів, їх відгалужень помітні й з інших сторін від описаної місци-ни. І все це сховане за лісосмугою, насадженою 30-40 років тому...
Навкруги підвищення, на більш-менш значних пагорбах лівого берега Ворскли розкидані групки розораних напівкулястих за формою перетину та круглих у плані насипів, їх тут налічується більше 60. На поверхні кожного трапляються подрібнені оранкою черепки від прадавнього посуду, уламки кісток, зрідка можна знайти бронзовий чи залізний накінечник стріли, намистину, керамічне прясло від веретена тощо.
Укріпленням, помешканням козаків чи прикордонним форпостом на межі української та російської земель доби пізнього середньовіччя називають його місцеві перекази, їх коріння губиться у глибині столітть. Подібний до них за-писав Тарас Шевченко, оглядаючи аналогічний, зритий траншеями і ямами, пагорб „Вибле" на Переяславщині. Саме цей уривок з „Археологічних нотаток" Кобзаря наведений в епіграфі до видання.
Та чи мають зерно істини легенди? Можливо, що й так. Адже вздовж підвищень лівого берега Ворскли до Котельви і Охтирки пролягав відрізок стародавньої дороги — відгалуження відомого Муравського шляху, по якому подорожували не тільки купці і чумаки, але часто-густо озброєні загони грабіжників, налітали татари за ясирем до поворсклянських сіл. Полюбляли нападники саме прикордоння. Бо Котелевщина у ХУІ-ХУІІІ ст. лежала на межі українських володінь Польщі та Московського царства, пізніше — Гетьманщини (Полтавщина, Слобожанщина) й імперських земель
На підвищеннях, а частіше саме на таких пагорбах, місцеве козацтво й посполиті споруджували сторожі — укріплені та неукріплені пости спостереження за рухом можливих нападників. Головним елементом такого „маяка", „фігури" була висока вишка на палях з оглядовим майданчиком, до якої вела драбина. Тут же знаходилися діжки зі смолою та інший матеріал, що при швидкому загоранні давав світловий і димовий сигнал про наближення ворога. Чекаючи набігу, мешканці навколишніх сіл завжди були напоготові. А поряд з вежею та на ній чатувало на ворога кілька козаків. Імовірно, що така „фігура" здіймалася впродовж ХVII-ХVIII ст. і на вершині „Розритої Могили".
Чому могила „Розрита", — менше хвилювало оповідачів. Але останнє було збереженим у пам’яті народній очевидним фактом. І це відбулося, за переказами, у порівняно недалекі у минулому часи.
Хоча мета, цілі розкопок згодом зі зміною поколінь, а то й у цілому населення, забулися. Пам'ятаєте Шевченкове:
Начетверо розкопана,
Розрита могила,
Чого вони там шукали?
Що там схоронили...
Пошуки відповіді на це питання продовжуються і в наш час.
Назва „Розрита Могила" свідчила про знання місцевим населенням призначення і походження пагорбу. Величні земляні надмогильні споруди сивої давнини — кургани — мешканці Лівобережжя України здавна називали могилами. Найчастіше ця назва сприймалася без глибокого розуміння часу їх первісного спорудження. На рівні переказів та легенд ця доба „наближалася" до тодішньої сучасності — могили уявлялися поховальними пам'ятками, відділеними минулим двох-трьох поколінь пращурів, і „належали" литовцям, татарам тощо.
Зрештою, величезний пагорб серед степової рівнини завжди привертав увагу подорожніх та місцевого населення. У середині XIX от. до нього звернулися й дослідники, позначивши в наукових працях цей комплекс пам’яток старовини як групу курганів „Розритої Могили".
ДОСЛІДНИКИ, ЗНАХІДКИ, ГІПОТЕЗИ
Московські „землеміри" першої чверті XVII ст. — автори відомого географічного опису Східної Європи „Книги Большому Чертежу", згадують у ворсклинському лівобережжі між рр. Мерлою та Мерчиком „Розрытой Курган". Най-відоміший український козацький літописець Самійло Величко (1670 - після 1728) у „Сказанні про війну козацьку..." наводить назву ще одного кургану — Виварена могила. Ці згадки позначають появу свідомого інтересу до старожитностей у басейні Ворскли ще у ХVII-ХVIII ст.
Але перший опис „Розритої Могили" наводить Харківський і Охтирський архієпіскоп, доктор богослов'я Філарет (Гумілевський) (1805-1866) у „Історико-статистичному описі Харківської єпархії" в кінці 1850-х рр. Він називає пагорб курганом і повідомляє, що в народі „Розрита Могила" називається „шведським містечком". 1807 р., за його свідченнями, тут був влаштований склад фуражу й артилерії.
Найбільш детально обстежив і описав пам'ятку 1888 р. полтавський археолог, етнограф і краєзнавець Іван Зарецький (1857 - 1936). Так, як його опис вміщений у досить рідкісному виданні, процитуємо це повідомлення дослівно:
"...ця місцевість не була захищена від ворога і вибрана для помешкання народом лише внаслідок життєвих вигід, бо знаходилася безпосередньо над рікою з лісистими берегами; на випадок наближення нападників цим народом було побудоване за чотири версти на схід величезне городище, що називається зараз Розритою Могилою.
Хто, коли і чому дав таку назву городищу, наврядчи вдасться коли-небудь ці питання вирішити. В 1857 р. городище було описане в „Описі Харківської Єпархії", протяжність по колу на той час дорівнювала 170 саженям (1 сажень = 2,1336 метри, — авт.), висота валів по схилу — 11 саженям, глибина оточуючого городище рову 4 сажені і за ровом валу 3 сажені.
З того часу городище дещо змінилося, висота валів і глибина ровів зменшилася; ще чітко помітні згадувані в „Описі" підкопи з середини валів городища і невеликі ями обабіч сторін виходів немовби від вкопаних стовбів, на яких були навішені ворота, про що збереглися згадки в народних переказах. На схід від городища вправо і вліво стоять два насипи меншої величини, у вигляді незімкнених кілець, на жаль, один з цих насипів наполовину розкопаний місцевими жителями, які беруть тут землю для токів; та й городище починає страждати від розорювання. Городище стоїть на найвищому в околицях місці).; за півверсти від нього на схід лежить слобода Рублівка (Мала Рублівка, — авт.); повз городище проходить дорога з Рублівки на Котельву і перехрещується зі шляхом, що йде з с.Лихачівки на Колонтаїв..."
Отже, два погляди дослідників ще у XIX ст. позначили й дві гіпотези, пов'язані з пам'яткою. Перша, — що це грандіозний курган, пошкоджений за якихось обставин, друга, — що це пам'ятка типу укріплення.
Заслуговують на увагу детальні польові дослідження 1888-1889 рр. І.Зарецького в околицях пам'ятки, в результаті яких була зібрана величезна (до 5000 прим.) колекція знахідок різних епох — від доби неоліту до середньовіччя, розкопані до десятка курганів епохи бронзи — раннього залізного віку, серед яких найвизначніші поховання представників племенної верхівки скіфського часу ст. до н.е. Вітова могила та Опішлянка, що знаходилися за кілька кілометрів від „Розритої Могили" і містили серед поховального інвентаря чимало дорогоцінних речей — золоті бляшки-прикраси, кераміку, залізні та бронзові предмети вузди і зразки озброєння. Про ці роботи йтиме мова у наступних ви-даннях серії.
Певно, слід нагадати про небуденну в історії національної культури постать — Івана Зарецького, 140-річчя від дня народження якого буде відзначатися у наступному році.
Уродженець села Лютенки Гадяцького повіту Полтавської губернії, син заможного козака, він самотужки опа-нував освіту і працював у Полтаві настроювачем фортепіано. Робота в Інституті шляхетних дівчат, фотографічна творчість (І.Зарецький був одним з відомих полтавських фотографів), талановиті здібності рисувальника висунули його в когорту найвідоміших представників інтелігенції міста. На початку 1880-х рр. І.Зарецький починає цікавитися старожитностями, проводить серію археологічних розкопок у Поворсклі, результати яких оприлюднюються на шпальтах головних імперських часописів. Згодом його обирають членом ряду наукових товариств Росії, запрошують до роботи в Полтавському губернському земстві, а колекції досліджень вченого потрапляють до скарбниць Імператорського Ермітажу та Історичного музею у Москві.
Він стоїть біля витоків Природничо-історичного музею Полтавського земства, стає одним з перших його співробітників, а згодом очолює діяльність по вивченню народних промислів Полтавщини і Лівобережжя України. Праця І.Зарецького „Гончарный промысел Полтавской губернии" (1894 р.) є першокласним дослідженням не тільки по гончарству Полтавщини, але й усієї країни. Дослідник фундує зразкову гончарну майстерню земства в Опішні, збірки народного мистецтва Полтавського земського музею та Санкт-Петербурзького етнографічного музею, обстежуючи понад 50 пунктів Полтавської, Харківської і Курської губерній та збираючи зразки дивотворів народного генію. І.Зарецькнй — один з ініціаторів проведення виставки до XII Археологічного з'їзду в Харкові, Всеросійської кустарної виставки та спорудження пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, почесний громадянин, засновник фарфорового і фаянсового виробництва в Полтаві і Оренбурзі.
Апогеєм наукової та громадської діяльності вченого на Полтавщині була його участь у дослідженнях і збереженні та підготовка першої наукової праці про Малоперещепинський скарб 1912 р., опрацювання археологічної колекції земського музею. 1912 р. дослідник переїхав до Воронежу, де очолював вивчення народник промислів Подоння, а 1915 р. назавжди оселився в Оренбурзі. Оренбурзький фарфоровий завод, місцевий музей чергувалися в його праці з науковими дослідженнями археології та етнографії Західного Казахстану. Помер І.Зарецький під час археологічних розкопок на станції Кувандик у 1936 р.
Повернімося до досліджень І.Зарецького на „Розритій Могилі''. 1888 р. ним у відслоненнях насипів пам'ятки були зібрані уламки античних кружальних амфор, фрагменти ліпних мисок скіфського часу та череп'я кружального димленого посуду XVII ст., фото яких збереглося. Після робіт І.Зарецького на „Розритій Могилі" дослідники довго не зверталися до грандіозного насипу, користуючись обстеженнями полтавського колеги.
Так, відомий археолог, історик-українознавець, академік Дмитро Баталій (1857-1932) лише згадує 1905 р. пам'ятку в поясненні до „Археологічної карти Харківської губернії". Подібну згадку наводить і московський археолог О.Захаров 1932 р. У 1940-1960-х рр. „Розриту Могилу" оглядали відомий петербурзький археолог, доктор історичних наук Іван Ляпушкін (1902-1968), полтавський музейник Галина Сидоренко (1918-1984), київський археолог, кандидат історичних наук Галина Ковпаненко. Остання навела цікаве свідчення про використанню пам'ятки в роки Великої Вітчизняної війни під бліндаж.
Лише в 1983 р., майже через століття після досліджень І.Зарецького, в групі курганів „Розритої Могили" розпочалися розкопки їх провела відомий донецький скіфолог, доктор історичних наук Алла Моруженко (1937-1991).
Для досліджень був обраний розораний насип кургану висотою до 1 га діаметром 24 метри, розташований справа від „Розритої Могили", обабіч шосе на Котельву. Під насипом виявлений кільцевий у плані викид з материкової глини розміром 7x8,3 метрів, що оточував прямокутну поховальну яму довжиною 2,8 та шириною 2,1 метри, орієнтовану по осі північ-південь. Глибина її від рівня стародавньої поверхні складала 1,3 метри. Поряд з похованням були виявлені рештки поминального багаття та довгий вузький грабіжницький хід, через який стародавні шукачі скарбів потрапили до могили. Як установили дослідження, поховальна яма (камера) перекривалася дубовим накатником з неошкурених плах та горбилів, що був улаштований у два шари: поперек та вздовж осі ями. На дні камери збереглися сліди устаткування поховальної споруди дерев'яною „підлогою". На двох лагах із горбилів лежав дощатий настил, посипаний подекуди крейдою. Саме на ньому й було здійснене поховання, рештки якого дослідили археологи.
Грабіжники повністю вигребли кістки похованого, розтрощили ряд речей із супутнього інвентаря, що свідчило про наявність в комплексі дорогоцінних предметів, напевне, дрібний зо¬лотих бляшок-прикрас одягу чи інших речей, викрадених з поховання. Серед знахідок, полишених шукачами коштовностей, — рештки шкіряного сагайдака шириною 15 сантиметрів (під сумок для стріл) з деревиною розпоркою, в якому знаходилося 117 стріл з бронзовими накі-нечниками кінця VII - початку VI ст. до н.е., та кілька дерев'яних загострених стріл без вістер; поряд лежали уламки залізних вудил і псалія від упряжі коня, залізний ніж. У грабіжницькому ході знайдені фрагменти ліпних лискованих посудин — корчаги та прикрашеного прокресленим, із заповненням білою пастою, орнаментом черпака з петельчастою ручкою. Чоловіче поховання з групи курганів біля „Розритої Могили" належало воїну ранньоскіфської доби.
Зазначимо, що в цілому, аналогічні знахідки малися й у кількох розкопаних І.Зарецьким курганах цієї групи. Крім того, в одному з них трапилося й впускне більш пізнє поховання ко¬чівника V ст. н.е. з кількома прикрасами із золота, бронзовими ремінцевими бляшками та рештками озброєння із заліза.
Дослідники дійшли висновку, що група курганів „Розритої Могили" складає поховальний комплекс — курганний могильник скіфської доби, серед якого найзначнішою пам'яткою є рештки грандіозного кургану, пошкодженого за якихось господарських чи інших робіт.
Але, крім археологів, пам’ятку обстежували природознавці. На початку 1990-х рр. її відвідала експедиція Міжвідомчої комплексної лабораторії наукових основ заповідної справи Академії Наук України та Мінприроди України, котра встановила унікальний характер збереженого куточка природи Поворскля.
ПАМЯТКА ПРИРОДИ
„Розрита Могила" якимось чудом залишилася унікальною збереженою ділянкою, недоторканим куточком „Ве-ликого степу", що його обстежувала на Лівобережжі Ворскли наукова експедиція на чолі з професором В.В.Докучаєвим у кінці 1880-х рр. На ділянці у 2,6 гектари, серед сукупності горбів, цей „клинець" степу дожив до наших днів, зберігши характерний комплекс флори і окремих представників степової фауни.
Найкраще степовий ландшафт „вижив" саме на схилах і у заглибині в центрі пам'ятки (0,15 гектара), захищених від автотраси і людського ока лісосмугою із дубу, в'яза і робінії. Певно, посприяла цьому і наявність окремих видів плазунів, адже лише на „Розритій Могилі" в межах Котелевського району автори бачили степову гадюку ...
Як свідчать обстеження доктора біологічних наук Т.Андрієнка та кандидата біологічних наук О. Байрак, на зовнішніх схилах горбів сформувалася типова степова рослинність з домінуванням злаків та різнотрав'я. На південно-західному схилі могили (12x30 м) зберігся „острівець" ковили волосистої, за несеної до „Червоної Книга України". Флористичне ядро в межах пам'ятки утворюють типові степові види — різак звичайний, лещиця волотиста, чебрець Маршала, осока колхідська і шавлія степова. По гребеню насипу зосталися фрагменти типових степових угрупувань рослинності — житняка гребінчастого, полила австрійського, тонконіга бульбистого.
На інших ділянках горбів різнотрав'я буяє клаптиками порослі люцерни румунської, цміну піщаного та рутвиці малої, на дні центральної заглибини, у зволожених місцях, домінують гадючник звичайний, суниці зелені та келерія гребінчаста. Серед лісосмуги з південного та південно-східного боку від пам'ятки, зі сторони шосе, трапляються кущики ліщини, шипшини, глоду ...
Тваринний світ цього куточка степу вже не може претендувати на вичерпну повноту. З птахів давно відійшли в минуле полохливі постаті дорохв серед степового різнотрав'я. Але врядигоди сідає на вершину пагорбу степовий орел. Часто можна бачити на „Розритій Могилі" перепелів, польового жайворонка. З гризунів тут мешкають хом'яки, сліпці, земляний заєць, миші, заходять сюди пополювати тхори, куниці, лисиці. Лісосмуга часто оберігає від мисливців зайців. Вже згадувана степова гадюка і вуж звичайний, ящірка прудка зі світу плазунів уживаються тут з лісовою гадюкою, котру не раз зустрічали навесні у лісосмузі ...
Отже, реліктовий куточок степу повною мірою є рідкісною пам'яткою природи, тому „Розрита Могила" за рішенням обласної Ради народних депутатів від 27 жовтня 1994 р. виз¬начена як комплексна пам'ятка природи місцевого значення. Відповідальність за збереження цього „острівця" степу покладена на колективне сільськогосподарське підприємство ім. Сидора Ковпака Котелевського району.
Що ж значить оберігати флору і фауну пам'ятки? На її території забороняються всі види господарської діяльності: видобуток копалин, розкопки, будівництво, викошування трав, збір рослинної сировини, випалювання. Напевне, навіть просто відвідини цієї місцини можуть завдати шкоди рослинному і тваринному світові. Тож ступивши на зем-лю „Розритої Могили не звертайте з доріжки, не рвіть квітів чи плодів, не ламайте гілку ... Ця земля заповідна.
ДЕЩО ПРО СЕЛІТРОВАРНИЦТВО
Дізнавшись про „Розриту Могилу" чимало цікавих фактів, переважна більшість читачів згодиться, що ця небуденна пам'ятка — рештки величезного кургану, насипаного над похованням скіфської доби понад 2500 років тому (згадаймо уламки кружального та ліпного посуду, виявлені І.Зарецьким). Але ж чому і ким курган був розкопаний — „розритий"? Згадок про це ми покищо не виявили ні в історичних джерелах, ні в народних переказах. Хоча при більш уважному аналізові наявних історичних фактів вирішення цього питання наблизиться до завершення ...
Приводом до пошкодження („розривання") кургану була ... селітра, тобто її добування промисловим способом 300-350 років тому.
Відомо, що в скупченнях порушеної землі, з часом в наслідок дії біохімічних процесів (за допомогою мікроорганізмів, що поглинають азот із повітря), природним шляхом утворюється селітра. Подібний процес відбувається і на поверхні стінок старих глибоких ям. Найбільш сприятливі умови для цього створюються в насипах курганів, складених у давнину зі шматків дерну та рушеного чорнозему, а також великих поховальних ямах під ними, вщент наповнених обваленими масивами фунту насипів. Тому вони й стали використовуватися як своєрідні родовища цієї речовини, вкрай необхідної для виготовлення пороху у неспокійну пізньосередньовічну епоху, потрібної ремісникам для виробництва якісних сортів кришталю, скла, медикам — лікувальних засобів тощо.
Селітру на Україні і в Польщі в широких масштабах почали виробляти ще у XVI ст. Поклади самородної селітри були в багатьох місцях, та основну частину її на той час давали чорноземні райони Лівобережної України. Попит на продукцію селітроварниць був надзвичайно великим. А промисел цей набув чи не найважливішого значення саме на Полтавщині, де королівськими декретами першої половини XVII ст. була створена ціла промислова провінція — „Селітряна держава", керована спеціальними комісарами — представниками короля на місцях, котрі верховодили виробництвом і розподілом стратегічного продукту, оберігаючи державну монополію на його виготовлення і торгівлю останнім. Одним з таких комісарів король Сігізмунд ІІІ Ваза на початку XVII ст. призначив Бартоломея Обалковського, який розгорнув масштабні промислові роботи на Полтавщині, в тому числі під Миргородом та у Середньому По ворсклі. 1630 року королівською грамотою „за службу" тому ж Обалковському була пожалувана „пустая слобода ... Полтава ... на реке Ворскле, над шляхом Муравским ... со всеми полями, лугами, грунтами, озерами, реками ... ", з правом заснування слобід та містечок, але без дозволу на добування поташу, селітри, солі та металів, що залишалося королівським привілеєм. 1632 р. інший шляхтич — скарбовий писар Петро Мировицький отримав у нагороду «… 2 пустых городища, называемые Глинск и Бельск ... возле кургани Скоробор» на тих же правах. Але шляхта не дуже корилася заборонам далекого, на окраїнних землях держави, короля. Відомий лубенський магнат Ієремія Вишневецький, захопивши Поворскля, добував селітру, не дуже звертаючи увагу на королівські універсали.
Як же протікав процес селітроваріння? Найменших витрат вимагала заготівля селітрових куп або буртів на відкритому повітрі. З цією метою віддавна використовували землю курганів і валів городищ, про що свідчать численні документи.
Ось кілька порад організаторам промислу, що збереглися в архівах:
„Придатну для селітри землю вишукувати ... в насипних старовинних могилах і валах, які з чорної земнії складені, дерном викладені і які більше 50 років існують ...Після обов'язкової проби грунт накладають на вози, вибираючи його до найвологішої нерушеної землі, вивозять у призначене для заводу місце і складають у могилу чи бурт ..."
Селітроварники наказували робітникам брати землю, заглиблюючись до середини кургану. Потім, залишаючи центральну частину, повертати вправо і вліво від входу, йдучи по колу. Так поступово утворювалася кільцева заглибина. Насипи поряд з курганом — бурти і відвали вибраного чорнозему — складали на водотривкому грунті (частіше на прошарку суглинку), їх величина і кількість залежали від можливостей промисловика. Виварюваня починали лише через кілька років. Упродовж літа чорнозем поливали, кілька разів перелопачували, збагачуючи повітрям, змішуючи з грубозернистим піском, деревним вугіллям, шлаком та іншими речовинами. Після того, як у землі кристалізувалася селітра, її виварювали. Зібраний на поверхні та на дні казанів білий кристалічний порошок й був тою важливою стратегічною сировиною, задля якої перелопачували тисячі тон чорнозему. Його збирали в діжки та мішки, а далі вже вступали у справу торгівці й перекупщики, або ж постачальники королівських порохових заводів. Селітроварники намагалися максимально скористатися наявністю природних чин¬ників для успіху промислового виробництва у безпосередній близькості до „родовища" селітри — води (озеро, річка), лісу (паливо) та робочої сили. Хоча останню можна було розмістити й у тимчасовому таборі. Всі ланки виробництва наближали до місця видобутку та підготовки сировини. Тому поряд з курганами виростали цілі скупчення пагорбів — бурти з сировиною, „відпрацьований" чорнозем, купи попелу, суглинку тощо. Рештки таких „польових станів" селітроварників поряд з напівзруйнованими насипами курганів у народі прозвали майданами.
Зазначимо, що краї — поли насипів та їх схили зовсім не використовувалися для видобування селітри. Вони, як і верхній дерновий шар, були бідні на цю сировину, вимиту з грунгу талими водами і використану корінням рослинності. Центральна частина курганів згодом вибиралася аж до дна поховальних ям, при цьому виявлялися й дорогоцінні знахідки, котрі йшли за сировину ювелірам та у переплавку. Свідчення про такі знахідки неодноразово трапляються в джерелах XVII ст. ...
Масштаби виробництва селітри на Полтавщині були грандіозними, хоча найбільших обсягів промисел досяг у XVII- XVIII ст. Майже в кожному повіті губернії навіть на початку XIX ст. діяв селітровий завод. 1737 р. власники селітрових підприємств об'єдналися в Опішнянську „селітряну" компанію, котра постачала сировину на казенні Шос-ткинські порохові заводи. 1845 р. на Полтавщині налічувалося 74 селітроварні, а 1858 р. на 75 селітроварнях працювало 2819 чоловік, які виготовляли за рік 64 тисячі пудів селітри. До кінця XIX ст., із відкриттям багатих покладів селітри у світі, всі селітроварні припинили свою діяльність.
Залишається нагадати, що селітру виварювали у казанах, розчин випарювали у неглибоких металевих жолобах та чанах. Пічки для цього влаштовували поряд з майданами, або ж неподалік від них, іноді — безпосередньо в центрі кільцевого насипу.
Технічні засоби, необхідні для промислу, не різнилися багаточисленністю. Це лопати, кирки для вибирання фунту з насипів; носилки, кінні візки — для його транспортування. Особливим технічним пристосуванням була, як вважав відомий російський археолог, професор Василь Городцов (1860-1945), „волокуша" — своєрідний прообраз буль-дозерного ковша, котрий приводився в дію парою (можливо й більше) волів. Цим, на думку вченого, пояснюється кільцева форма виймання грунту насипів колишніх курганів, адже воли прив'язувалися до стовба в центрі, і по колу поступово ковшем „волокуші'' згрібали грунт. Інший відомий дослідник стародавнього минулого Олександр Сггіцин (1858-1931) заперечував використання такого „технічного" засобу ...
Детально вивчивши виникнення майданів, донецький археолог, кандидат історичних наук, Володислав Андрієнко дійшов до висновку про наявність різних способів вибирання чорнозему з курганних насипів і усталив серед науковців думку про те, що майдани — це залишки зруйнованих селітроварництвом стародавніх курганів.
НАЙБІЛЬШИЙ МАЙДАН УКРАЇНИ
Та повернімося до „Розритої Могили". Величезний насип рідкісної збереженості серед ворсклинської лівобережної заплави претендує на виключну відомість як найбільший серед майданів України. На Полтавщині таких споруд — залишків понівичених селітроварниками курганів збереглося трохи більше 250. За розмірами „Розрита Могила" залишає далеко позаду всі майдани кільцевої форми Лівобережжя Дніпра, отже є найвизначнішою пам'яткою такого типу.
Залишається відповісти на питання: хто і коли здійснив величезні за обсягом селітроварницькі роботи? На нашу думку, відповідь на це криється у польських архівних документах початку XVII ст. Відомий польський історик О.Яблуновський опублікував у кінці XIX ст. ряд документів про значні масштаби діяльності королівських селітровар-ників неподалік від „Розритої Могили", на правому березі Ворскли біля Великого Більського городища, де 1613 р. промисловиками на селітру розроблялися величезні могили Великого та Малого Скоробору. Ймовірно, що саме у 1620-х рр. чи трохи раніше такої ж „долі" зазнав і курган сучасної „Розритої Могили". Посередньо, це пояснює і від-сутність згадок у народник переказах про час „розривання" кургану. Адже територія Середнього Поворскля на початку XVII ст. була ще слабо заселеною. Населення, яке обживало пі землі, постійно „відкочувалося" на північний захід, до Сули, внаслідок численних татарських набігів, отже й не зберегло перекази про існування масштабного промислу.
Розробка залишків майдану, частини полишених буртів велася, певно, і пізніше, у XVIII ст. До „Розритої Могили" звертали і скарбошукачі, копаючись у відслоненнях та „прощупуючи" сліди поховальної ями скіфської доби. З улаштуванням тут 1807 р. артилерійських складів майдан обнесли ровом, огородили парканом. На п'яти найзначніших проїздах до центральної заглибини встановили ворота. Рештки підкопів у масив насипу у середині майдану, описані Філаретом, могли бути льохами для зберігання військового майна; ями від стовпів, згадувані І.Зарецьким, — залишками влаштування воріт. За останньої війни з'явилися й інші невеликі заглибини — рештки окопів, бліндажу.
Таким чином, історично сформований склад земляних споруд майдану утворив рідкісний історико-культурний комплекс, що хронологічно поєднав у собі ряд епох — раннього залізного віку, доби пізнього українського середньовіччя та ХІХ-ХХ ст. Збережена ж на окремих ділянках степова рослинність витримала антропогенні втручання і від-новила своє існування на пам'ятці, як і 2500 тисячі років тому...
Але необхідно навести ще одну гіпотезу, пов'язану із „Розритою Могилою". Відомий дослідник старожитностей скіфської доби України, доктор історичних наук, професор Борис Шрамко, людина що більше ніж 40 років життя поклала на вивчення грандіозного Більського городища скіфської доби у Котелевському районі і науково керувала робо-тами по дослідженню Лихачівського поселення тієї ж епохи, які проводила А.Моруженко, не раз відвідував величезний майдан. Під час розкопок двох аналогічних споруд меншого масштабу поблизу с. Новий Мерчик на Харківщині, за 20 км від „Розритої Могили", він знайшов вагомі підтвердження спорудження майданів як культових насипів ще в скіфський час. Тож, можливо, „Розрита Могила" ще відкриє свої таємниці у майбутньому новим дослідникам як полтавський Стоунхендж — своєрідна пам’ятка — обсерваторія, поминальний і поховальний комплекс. Такої думки дотримується відомий археолог Б.Шрамко.
Зрештою, „Розрита Могила" у будь-якому випадку — пам'ятка унікальна і надзвичайно важлива для історико-культурних надбань України і Полтавщини зокрема.
ПЕРСПЕКТИВИ НА МАЙБУТНЄ
Збереження комплексної пам'ятки археології та природи, що є власністю держави, — „Розритої Могили" для наступних поколінь — важливе завдання пам'яжоохорошицтва в області. Досить широкі перспективи для цього надає включення нещодавно в Програму дій Президента і Уряду України питання про створення на Більському городищі скіфської доби в Котелевському і Зінківському районах Полтавської області державного археологічного заповідника. „Візитною карткою" такого заповідника могла б стати саме „Розрита Могила", розташована на шляху до пам'ятки, поряд з шоссе, за два десятки кілометрів від решток грандіозного міста доби раннього залізного віку.
Групою науковців Центру охорони та досліджень пам'яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації після обстеженім пам'ятки створено проект музеєфікованого унікального куточка природи і археоло-гічного об'єкта. Він включає:
- влаштування огорожі заповідної території для запобігання пошкодження рослинності і руйнування майдану;
- спорудження легких, піднятих у повітря, оглядових майданчиків;
- музеєфікацію під прозорим покриттям решток поховальної споруди під колишнім курганом та створення експозиції копійних матеріалів знахідок з округи;
- спорудження садиби наглядача пам'ятки за етнографічними матеріалами межі Полтавщини і Слобожанщини ШІІ-ХІХ ст.;
- по можливості створення музейної експозиції „Видобування селітри" просто неба, де були б представлені знаряддя промислу, воли і, безперечно, селітра;
- а поряд для відвідувачів, придорожній український шинок із галушками, юшкою, запашним хлібом, узваром, та де-якими суто місцевими продуктами.
Шкода, що в наш складний час, втілення в життя проекту стає проблематичним. Сподіваємося, що прискорення цьому надасть залучення у благородну справу приватного капіталу. Останнє б працювало не тільки на збереження грандіозного майдану, розвитку туризму, але й на користь всім, хто прямує до Котельви, Охтирки, Опішні та Полтави повз величну земляну „піраміду степу".
О.Б. Супруненко