Ідеологічна боротьба навколо творчості Тараса Григоровича Шевченка триває досі. Спершу була ідеологія імперської Москви, а потім — комуністичної, нині, по-суті, — неорадянська. Влада кожної системи намагалася приватизувати Шевченка, зробити з поета «вжиток»  на свою користь, «показати людям велику людину так спрепарованою, в такім соусі, щоб вона була їй цілком нешкідливою» — писав сто років тому у газеті «Наш голос» (1911,— ч.5) Дмитро Донцов. Далі він підкреслював, що «можна, розуміється, насмикати з «Кобзаря»  бажаних цитат і, уклавши їх у відповідний спосіб, зробити з Шевченка кого хочете, але не можна сфальсифікувати духу його музи. А сей дух, який віє з кожної сторінки його безсмертних творів, був диким, пристрасним, бурливим, могучим за силою протестом раба проти вікових кайданів— соціальної, політичної і національної неволі, що тяжіла над Україною».

Код порозуміння між народами

Оксана Пахльовська коротко окреслила зловісні методи інтерпретації, реінтерпретації, ретрансляції творчості Шевченка в різному часі. Московська імперська система бачила в Шевченкові особ-ливо небезпечного бунтаря Провінції (України — Л. В.), призначеної на культурно-національне небуття. Якщо ця система не змогла перешкодити Шевченкові, як окремій людині, писати, творити рідною мовою, то вона вдалася до найпідступніших методів витіснення української мови з культурного, історичного, інституційного буття нації (Валуєвський циркуляр, Емський указ та сотні інших антиукраїнських актів, спрямованих на зросійщення українців).

Комуністична система діяла по-своєму навіть софістикованіше: вона ставила собі на службу Шевченка, оголосивши його «революціонером-демократом», «другом трудящих мас», «поборником дружби між російським і українським народами», «ненависником українських буржуазних націоналістів», «революціонером-атеїстом» тощо.

З особливою силою спалахнула полеміка навколо Шевченка в пострадянський період — в основному зіткнулися «традиціоналісти» та «постмодерністи». «Якщо перший підхід здебільшого перенасичений патріотичними штампами, то другий часто грішить позаконтекстуальністю, відчуженням від сутнісних історичних реалій», — вважає Пахльовська («День» —2013. — 24-25.05).

Когорти новітніх «десакраталізаторів» (Ліна Костенко) нав’язують ліберальні політичні міфи про Шевченка, якого ми, начебто, «не знаємо», — «шамана», «міфотворця»,           «відьма-ка», «вурдалака», космопо-літа-«загальнолюда» та ін. Деякі самозакохані постмодерні «творці» висловлюються ще брутальніше й вульгарніше. Перекручування, фальшування Шевченкового «Я» базувалося в минулому і виростає тепер з усвідомлення того, що «він — духовний батько новітньої української нації. Він — основний елемент новітньої української культури. Він — найголовніший критерій українськості кожного, хто претендує називатися українцем, — наголошує Петро Іванишин. — Шевченко пропонує нам духовний імунітет проти будь-яких лжеістин». («Українське Слово» — 2013 — 13-19.03).

Саме тому Т. Шевченка  не можна приписати до якоїсь сучасної політичної партії. Він найглибшим корінням зв’язаний із своїм національним грунтом. Академік Іван Дзюба слушно наголошує, що шевченкофобія є прихованою — чи не прихованою — формою українофобії. Історію свого життя Т. Шевченко назвав частиною історії всієї України. Грузинський письменник А. Церетелі, розповідаючи про свою зустріч з Т. Шевченком, відзначив, що він «вперше зрозумів із його слів, як треба любити країну і свій народ».

Щоби по-справжньому збагнути силу Шевченкового духу, що є вищою від співчуття, вищою від терпіння, вищою за дочасне щастя (Д. Донцов), всебічно відчути український і загальнолюдський добротвірний «огонь в одежі слова», глибше осмислити наснажуючу націєтворчу сутність Шевченкового земного буття, потрібно кожному неупереджено, з чистими, моральними помислами перечитувати все, що написав поет-предтеча і що написали про нього, контекстуалізувати в межах україноцентризму та європейських цінностей. «Проблеми ідентичності, мови, незалежності країни були центральними в добу Романтизму не лише для України та інших слов’янських країн, а й для всієї Європи, хоча й різною мірою,— зазначає Оксана Пахльовська. — Без польського, італійського, французького, німецького контексту годі збагнути цього великого письменника, чий погляд проникав далеко в перспективу майбутніх віків».

Тарас Шевченко жив в епоху, коли російська державно-правова доктрина утверджувала інтегральний постулат про існування «триєдиного русского народа» (великороси, малороси і білоруси). У популярних російських енциклопедіях писали, що «малоруссы, малороссы (иногда называемые южноруссами), представители одной из трех восточнославянских народностей, вместе именуемых русскими». У таку «ніч бездержавності» (Є. Маланюк) Тарас Шевченко постав як поет невидимої країни, поневолених людей.

Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих... Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Т. Шевченко відтворив духовність українського народу, його національну сутність, мову, культуру, історію, людську гідність, пробудив віру в краще майбутнє. Він поклав рідне Слово у міцну основу національного відродження народу, українського державотворення в контексті загальнолюдських цінностей.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

Уже тоді для Т. Шевченка кодом порозуміння між народами був критерій свободи, рівності, взаємної поваги до національної ідентичності та до людських прав. Таким духом пронизаний «Кобзар», який побачив світ у 1840 р. в Петербурзі. «З цього і почалася віковічна Шевченкова слава, — писав у 1906 р. Панас Мирний. — Огненне слово його наскрізь проймало серце не тільки тих, кому близьке було народне горе, а й тих, кому байдуже було до того. Всі дивувалися красі та силі тії простої мови, якою Шевченко виливав свої вірші. Увесь світ став прислухатися до його мови, а на Вкраїні вірші його приймали як благовісне, пророче слово» (Збірник матеріалів про творчість Т. Г. Шевченка, т.1. ­— Державне видавництво художньої літератури. К. 1964).

Надзвичайна подія

Видання першої збірки поезій Т. Шевченка з 8 віршів («Думи мої, думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч») стало надзвичайною подією. У непідписаній рецензії, яку опублікувала 4 травня 1840 р. «Литературная газета», зазначалося, що «у вір-шах п. Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них гаряча любов до вітчизни. Його картини згідні з натурою і виблискують яскравими, живими барвами. Взагалі в авторі цих малоросійських віршів відчувається непідробний талант».

Журнали «Сын отечества», «Библиотека для чтения» та газета «Северная пчела» у відгуках про «Кобзар» Т.Шевченка в один голос твердили, що української літератури немає й бути не може, бо немає, мовляв, української мови, а існує лише простонародна українська говірка, що незабаром має відмерти. Саме тому рецензенти радили Т. Шевченкові писати твори не українською, а російською мовою. Але водночас всі вони визнавали поетичний талант автора «Кобзаря». Наприклад, О. Сенковський у журналі «Библиотека для чтения» (1840, Т. 39, с. 15) підкреслював: «Якою б мовою він (Шевченко — В. Л.) не писав, він — поет. Він уміє відчувати і висловлювати почуття своє хорошим віршем; на кожному творі його лежить печать поезії, яка йде прямо до серця».

Рецензентам, які, виступаючи на сторінках журналів «Сын отечества», «Библиотека для чтения», газети «Северная пчела», хоч і говорили про незвичайний поетичний талант Т. Шевченка, але сповідували імперську доктрину «триєдиного русского народа» і радили йому покинути писати твори рідною українською мовою, Кобзар незабаром гнівно відповів у вступі до поеми «Гайдамаки»:

Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода —

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

У багатьох літературно-критич-них, художньо-публіцистичних, наукових статтях радянського періоду стверджувалося, що В. Бє-лінський, М. Добролюбов, М. Чернишевський і Т. Шевченко — щирі друзі, однодумці, борці за соціальне і національне визволення. Згладжували, пом’якшували або замовчували негативне, вороже ставлення до української справи. Приміром, М. П. Комишанченко про негативну рецензію В. Бєлінського на поему «Гайдамаки», яку надрукував журнал «Отечественные записки» (1842 — № 5), написав, що, мовляв, В. Бєлінський не зрозумів революційної суті поеми та справді її народного характеру (Збірник матеріалів про творчість Т. Г. Шевченка в трьох томах. т. 1, ­— Державне видавництво художньої літератури. К.1964).

А от про листа «неистового» Віс-саріона Бєлінського до відомого російського критика й мемуариста П. В. Аннєнкова, написаного у грудні 1847 р. після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, арешту та заслання Т. Шевченка «під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати», М. П. Комишанченко і словом не згадав. Не засудив наклеп В. Бєлінського на геніального мислителя, незрівнянного лірика, сатирика, драматурга, художника — патріота України, який у художній формі створив цілісну філософію національного буття і духу українського народу.

Василь ЛИЗАНЧУК,

заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка.

("Журналіст України").