Зоологічна зловісність

Цинізмом історичної, інтелектуальної обмеженості віє від листа В. Бєлінського: «Наводил я справки о Шевченко и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой (М. А. Бакунин — В. Л.) говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке дол-жен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя и императора, другой — на государыню и императрицу... Я не читал зтих пасквилей, и никто из моих знакомых не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил.» (Белинский В. Г. Полн. собр. соч. ­— М., 1956).

В. Бєлінський заявляв, що тільки з приєднанням Малоросії до Росії туди «хлинула цивілізація». Але ж було відомо (та й сам Бєлінський це, безумовно, знав), що аристократія московських завойовників завдала по Україні не лише фізичного удару, не тільки смертельно підтяла вольовий елемент народної свободи, а й безпосередньо спричинилась до нищення наукової еліти, інтелектуальних сил, які творили українську націю, її мовний, культурний, духов-ний світ.

За вказівкою Петра І у 1709 р. скорочено кількість учнів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161. Він змусив кращі просвітницькі сили перебратися з Києва до Москви. Протягом 1701-1762 рр. до Москви виїхало 95 викладачів і студентів Києво-Могилянської академії. Серед численної армії культурних і церковних діячів, яких з України забрали до Росії, були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та ін. Всі вони відігравали чи не головну роль у розвитку культурного й духовного життя Російської держави.

«Українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України; до Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі і т. п., був окремий ряд в Москві, що прозивався польським (нас часто в Москві прозивали поляками)», — писав Іван Огієнко. (Огієнко І. Українська культура. Видавництво книгарні Є. Череповського. — К., 1918).

Після зруйнування Запорізької Січі, поділу Гетьманщини на губернії у 1781 р., скасування у 1783 р. козацьких полків як військової формації, так і адміністративно-територіальної одиниці (було закрито досить розвинуті українські школи, що функціонували при полках), запровадження кріпацтва Катерина II викорінювала з українців «развратное мнение, по коему поставляют себе народом от здешняго (російського — В. Л.) совсем отличным».

Тарас Шевченко всім своїм єством відчував зловісність діянь російських царів:

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому — Вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

«Був я торік на Україні — був у Межигірського Спаса. І на Хортиці був, і скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, — бодай вони переказилися», — писав Т. Шевченко до майбутнього наказного отамана Азовського і Чорноморського козацького війська  Я. Г. Кухаренка 26 листопада 1844 р.

Росіяни присвоїли собі величезний український культурний спадок, починаючи ще з часів давньоукраїнської держави Київської Русі, ізолювали Україну від Європи і світу. Навіть питомим українським етнонімом Русь Петро І назвав Московію, яка стала «Российским государством». Витворений за часів Петра І постулат, що Російська держава — це єдине і нерозривне ціле, як Свята Трійця, де Московія — «Бог-Отець», Україна — «Бог-Син», а Білорусія — «Бог-Дух Святий», нині наполегливо нав’язує московський патріарх Кіріл.

Московською

блекотою заглушені

Козацько-старшинська верства, яка пішла на спілку з Москвою і погодилася з ліквідацією української автономії, від цих змін виграла: вона отримала право на володіння своїми ж селянами, що ставали кріпаками.

«Багато представників українського дворянства зреклося «козацької культури», забуло рідну мову, повністю зросійщилося. У процесі асиміляції українці часто зрікалися деяких найкращих національних рис, натомість засвоювали чимало найгірших рис московитів. Тарас Шевченко гнівно таврує, із саркастичним блиском спопеляє тих, наголошує академік Микола Жулинський, хто запліднений вірусом яничарства,  зрадництва,  угодовства незалежно хто він — ясновельможний гетьман чи син батька, який проливав кров «за Москву і Варшаву», а тепер чваниться, що добре ходить у ярмі, «ще лучше, як батьки ходили»:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття.

Такий оціночний присуд здійснює Т. Шевченко не лише «і мертвим, і живим», але й «не нарожденним землякам» своїм «Украйні і не в Украйні», «пророчо застерігаючи їх від повторення ганебних вчинків — зрадництва, самоприниження й рабського впокорення національного духа, якими підло уславилися діти і батьки лукаві».

...А меж ними і землячки

Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили

По-німецькій — а то тепер

І кисни в чорнилах!

П'явки! П'явки! Може, батько

Остатню корову

Жидам продав, поки вивчив

Московської мови.

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі.

Московською блекотою

В німецьких теплицях

Заглушені!.. Плач, Украйно!

Бездітна вдовице!

Саме за царювання Катерини II було висунуто ідею «национального единства» українського і російського народів. В унісон В. Бєлінський писав, що історія Малоросії — це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії. Він стверджував, що малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим паче — державою. Нема, мовляв, української мови, а «єсть областное малороссийское наречие, как єсть белорусское, сибирское и другие областные наречия». Цей голос    В. Бєлінського вплітався у зловісний хор російських царів і їх вірнопідданих сановників, які після Переяславської угоди 1654 р. постійно принижували, цькували, фізично і духовно знищували українців.

М. Костомаров у листі до видавця «Колокола» О. Герцена писав: «После Киевского погрома (мова про  розгром Кирило-Мефодіївського братства — В. Л.) запрещены были все сочинения обвиненных, цензура и шпионство начали ужасно свирепствовать против Малороссии; не только малороссийские книги подвергались недозволению являться в свет, преследовали даже ученые статьи о Малороссии; самые названия Украйна, Малороссия, Гетманщина считались предосудительными» (Чалий М. К. Похорон Т. Шевченка на Україні. — Державне видавництво художньої літератури. — К. 1964).

Світоглядна концепція

Приховування історичної правди призводить до морально-духовного пошкодження, світоглядного обмеження. Яскравим свідченням такого стану є публікація у газеті «День» учителя і просвітянина з Маріуполя Павла Мазура: «Мене ще в школі привчили до того, що Віссаріон Бєлінський і Тарас Шевченко — щирі друзі та однодумці, що «неистовый Виссарион» не раз захищав від ретроградів українського поета, відстоював його право писати українською мовою, вітав вихід у світ «Кобзаря»...

Пам’ятається, що 1948 року, коли на офіційному рівні відзначалося століття від дня кончини Бєлінського, я, тоді ще учень десятого класу, підготував і виголосив у своїй школі повідомлення про дружбу геніїв двох народів. Я щиро вірив у те, що розповідав, слухачам сподобався мій виступ. Такий був час...

Знадобилися роки й десятиліття, щоб із неймовірним болем вдалося мені здерти зі своїх очей лукаву полуду, хоч трохи наблизитися до істини... І допоміг мені в цьому, хоч як це дивно, сам Бєлінський».

Павло Мазур процитував фрагмент з листа В. Бєлінського до       П. В. Аннєнкова (його наведено вище) і зазначив, що «лист цей спочатку мене приголомшив. Не вірилося! Як? Щоб Бєлінський та саме ось так висловився, саме ось так мислив?! Спочатку навіть не вірилося, що такий лист міг бути. Але досить було ще й ще раз погортати відповідний том творів Бєлінського (Полное собрание сочинений. — Т.9, М. — Л. — 1958), щоб переконатися в тому, що так воно й було.

І почала вимальовуватися досить-таки неприглядна особистість російського шовініста й революційного демократа, водночас — монархіста, який при потребі не погребує й неправдою».

Важливість позиції Павла Мазура полягає також в тому, що в шевченкознавстві потрібно максимально об’єктивно аналізувати суспільно-політичну ситуацію кожної епохи, роль і місце у ній тієї чи іншої особи. Коли мовиться про російських революційних демократів, то не слід їх оцінювати гамузом, а потрібно виокремлювати особливе, визначальне для правдивого осмислення українсько-російських стосунків.

Василь ЛИЗАНЧУК,

заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка.

("Журналіст України").