Батько українського слова

Російський письменник М. Лєс-ков у статті «Остання зустріч і остання розлука з Шевченком», яка опублікована у газеті «Русская речь» у березні 1861 р., зазначив, що «українське слово набуло права громадянства, вперше пролунавши в формі ораторської промови над Шевченковою труною. З дев’яти промов, виголошених над могилою поетовою, шість було українською мовою. З інших трьох дві були виголошені російською, а одна польською, мовби на знак спільного горя слов’ян, що прийшли віддати останню шану українському поетові-страдникові.

Український народ має тепер, хвалити Бога, свою літературу, має своїх ораторів, своїх істориків, та не має тепер такого лірика, яким був покійний Тарас Григорович Шевченко, що його справедливо назвали в одній із виголошених над його труною промов «батьком рідного слова».

У третій книзі журналу «Основа» за 1861 рік П. Куліш опублікував статтю «Чого стоїть Шевченко, яко поет народний»: «Шевченко став мовби високим корогвом серед розпорошеного на тисячі миль нашого люду... Слово його животворяще стало ядром нової сили, про котру не думали й не гадали за Котляревського найрозумніші з наших земляків, а та нова сила — народність. Вона нас родичами поміж собою поробила, у братню сім’ю з’єдночила і наше українське суть на віки вічні утвердила. Шевченко чистим подвигом словесним докінчав діло, за которе гетьмани наші нечистим серцем бралися».

Характеризуючи розвиток ук-раїнської літератури в російському темному царстві, М.І. Костомаров у статті «Малоросійська література», яка опублікована вперше в Петербурзі 1871 р. в «Сборнике лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей», наголошував: «Шевченко в своїх поетичних творах виводить на світ те, що лежало глибоко на дні душі у народу, що під тягарем зовнішніх умов не могло піднятись, — те, що народ лише смутно відчував, але не зумів ще надати йому ясних форм.

Болісний відгомін імперської глухоти до природніх потреб українців розмовляти своєю мовою, розвивати її, милуватись рідним словом сконцентровано у багатьох листах Т. Шевченка до рідних, друзів. Братові Микиті він писав так:

«Микито, рідний брате!... Та, будь ласкав, напиши до мене так як до тебе пишу, не по-московському, а по нашому...

Бо москалі чужі люди,

Тяжко з ними жити;

Немає з ким поплакати,

Ні поговорити.

Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу у сні, що тебе, Кирилівку, та ридаю, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи). Весело стане, прокинусь, заплачу. .. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському. Оставайся здоров».

Варфоломій Шевченко — родич Тараса Шевченка — у своїх спогадах зазначав, що «усі свої листи до Микити Тарас писав по-українськи: я й подумав, що він пише по-українськи через те, що думає, що ми такі дурні, що й не розуміємо по-великоруськи.

Пам’ятаю ще, що раз Тарас, пишучи до мене, додав: «Скажи братові Микиті, що як писатиме до мене, то нехай пише по-нашому, бо як ні, то й читати не буду...».

На жаль, ми мало знаємо про драматичні події в житті всієї родини Варфоломія Шевченка. Це людина, яка поклала життя для того, щоб Чернеча гора стала духовним знаком усієї України. Викупивши за свої гроші землю з могилою Т. Шевченка, він у заповіті безкоштовно передав її місту Каневу, а своїм рідним заповідав над усе про неї дбати.

Письменник     Григорій Гусейнов в інтерв’ю Світлані Короненко зазначив, що «Варфоломій Григорович був нерозлучний з невеликою скринькою, у якій зберігав листи Кобзаря. Скринька пройшла багато випробувань, якось потрапила навіть у пожежу, але це ніби неопалима купина чи фенікс — вона не загинула. І тільки в радянські часи в скромне київське житло нащадків Варфоломія Шевченка прийшли енкавеесівці — й унікальні документи відтоді зникли.

Сумна історія поховання родича поета. Варфоломій Григорович доживав у своєї доньки в селі Буряківці біля Чорнобиля. Там помер і був похований у кінці першого десятиліття двадцятого століття. Могилу доглядали родичі, оскільки глибоко поважали поета й розуміли значення цієї людини в історії не тільки сім’ї, а й усієї України. Однак у квітні 1986 року вибухнув Чорнобиль, село разом зі цвинтарем зникло, а нині там гігантське кладовище забрудненої радіацією техніки».

Розвінчування російських історичних міфів

Інтерпретація вітчизняної минувшини Т. Шевченком та іншими дослідниками української суспільно-політичної думки відбувалася у складному й неоднозначному політичному контексті. Відшукуючи історичні корені свого народу, Т. Шевченко, власне, прагнув знайти національну ідентичність. «Знайшовши її в славному і водночас катастрофічному минулому, він вбачає в історії континуум, де те, що діялось колись, накладає відбиток на сьогодення, в якому зійшли нанівець усі здобутки звитяжних предків. Поет ставить читачів перед дзеркалом історії, десакралізованої, деміфологізованої, страхітливої своїми нереалізованими можливостями», — писав Ю. Левенець.

Незважаючи на велику місію, що її виконала Україна з огляду на захист Європи від навали Золотої Орди, оборону християнської цивілізації від мусульманської релігійної та військової агресії, попри багату матеріальну й духов-ну культуру, український народ опинився за межами європейської політичної спільноти.

Одним з перших науковців, який поставив собі за мету здійснити порівняльний аналіз шляхів утворення держав Європи та Росії, був Трохим Зіньківський. Осмислення наслідків Переяславської угоди 1654 р. Т. Зіньківським привело його до висновку про те, що «одні народи Росія приєднувала військовою силою, а інші — на правових підставах. Напівазіатська, абсолютистська та релігійно нетолерантна, з деспотичним суспільним устроєм Російська держава не терпіла в якій-небудь своїй частині «людсько-європейського ладу, і се велетенське тіло в половині XIX ст. було, справді, без руху».

Домовинний спокій в Російській імперії Т. Шевченко так характеризує:

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! А люду!..

Що й лічить!

Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

Під впливом поезії Т. Шевченка Т. Зіньківський доходить висновку, який надто актуальним є сьогодні: історичний «неспокутуємий» гріх і «злочинство» еліти в Україні полягає в тому, що вона дбала про інте-реси «отечества чужого», зрікалася своєї Батьківщини, «паскудила славу свого народу».

Тарас Шевченко закликає:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть...

та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини?  яких   батьків?

Ким? за що закуті?..

Професор університету «Києво-Могилянська академія» Володимир Панченко підкреслює, що одним із центральних у поезії Тараса Шевченка є мотив національного відступництва. Хто вони, оті мертві, живі і ненарожденні земляки, до яких звертається поет і яким адресовано стільки його саркастичних слів? Відповідь очевидна: «своє» панство, українці-перевертні, «інтелектуали» XIX ст., чий потенціал реалізується на користь чужого, а не свого. Йдеться про тих, хто мав би бути національною елітою України. Спрямовані в їхній бік Шевченкові єреміїади містять болючі докори, що межують із прокляттями.

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають.

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Читаю ці слова Т. Шевченка, і в голові миттєво виринають прізвища багатьох сучасних представників квазі-еліти, ураженої вірусом національного відступництва.

Правдиве слово поціновувачів Шевченка

Лікар А. О. Козачковський згадував, що «дехто несправедливо вбачав у Шевченкові тільки ненависть до осіб вищих верств суспільства; в кожній людині, незважаючи на стан і суспільне становище, він поважав, насамперед, гідність, в усіх верствах суспільства у нього було багато цінителів його таланту і друзів. Він щиро був відданий, наприклад, сімейству Рєпніних, яке радо його приймало... Описана ним самим у щоденнику несподівана зустріч його в Москві з синами колишнього його володаря є найпереконливішим спростуванням несправедливого докору Шевченкові в озлобленості...».

«Мене обурюють розповіді про безчинства Шевченка у нетверезому стані. Я був знайомий із ним у кращі роки його життя, коли він був здоровий і дужий, але я жодного разу не бачив його п’яним до неподобства, — наголошував                  Ф. М. Лазаревський. — Випивав він, щоправда, іноді, але кожна зайва чарка робила його лише більш невимушеним і натхненним, додавала більше задушевності і надзвичайної симпатичності. Душа його завжди знала міру».

К.Ф. Юнге (Толстая) — російська художниця, дочка віце-президента Академії мистецтв           Ф. Толстого — так характеризувала Т. Шевченка: «Ніхто не був такий чутливий до краси природи, як Шевченко. Іноді він несподівано приходив після обіду. «Серденько моє, беріть олівець, ходімо скоріше!» — «Куди це, дозвольте довідатись?». — «Та я тут дерево знайшов, та ще яке дерево!» — «Господи, де ж це таке диво?» — «Недалеко, на Середньому проспекті. Та ходімо ж». І ми, стоячи, замальовували в альбом дерево на Середньому проспекті, а потім ішли й на набережну, милувалися заходом сонця, переливами тонів, і не знаю, хто більше захоплювався — чотирнадцятирічна дівчинка чи він, який зберіг у своїй багатостраждальній душі стільки дитячої безпосередності. Протягом двох років, коли я бачилася з Шевченком, за поодинокими випадками, щодня — я жодного разу не бачила його в нетверезому стані, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поведінці чимось відрізнявся від інших добре вихованих людей...

...Не дається, видно, особисте щастя людям, покликаним служити людству. Не далося воно й нашому Тарасу Григоровичу, зате пам’ять про нього лишилася жива і світла в душах його друзів і шанувальників і, як живий, постане його чудовий образ перед кожним, хто коли-небудь прочитає його жагучі й ніжні, сповнені любові творіння, що так яскраво змальовують його особистість».

Василь ЛИЗАНЧУК,

заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка.

("Журналіст України").