Бачення українського майбутнього

Тарас Шевченко — самородок, дар Божий для українського народу, всього людства. Його Слово, як українська пісня – «без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа Слово». Велич Т. Шевченка з роками збільшується, важливість творів зростає. Шевченко залишається незмінною та актуальною опорою української ідентичності, соборності України. Правда, за комуністичного режиму та й нині, коли Україна ще у неорадянському, совковому павутинні, часто можна почути, що творче надбання            Т. Шевченка є спільною інтелектуальною власністю українського і російського народів, бо він був співцем двох братніх народів.

Безперечно, Т. Шевченко розрізняв росіян і російську імперську державу. Але така, на перший погляд, гуманістична теза про «спільну інтелектуальну власність українського і російського народів» Шевченкової творчості обмежує унікальність, феноменальність        Т. Шевченка, який сформулював візію українського майбутнього, що базується на трьох найосновніших національних ідеалах, найголовніших цінностях — Бог, Україна, Свобода. Вони визначають орієнтири життя як окремої людини, так і цілого народу.

Так, Шевченко написав окремі твори російською мовою. Але як він ставився до цього, можна зрозуміти з листа до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 року: «Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом».

У 1847 р. Т. Шевченко готував нове видання «Кобзаря» і написав до нього «Передмову». Однак арешт завадив здійснити проектоване видання. Тільки у 1859 р. цензура дала дозвіл на видання нового «Кобзаря», зробивши суворе застереження, щоб до книжки ввійшли лише ті твори, які вже були опубліковані до 1847 р. «Передмова» 1847 р. і на цей раз не побачила світу. До того ж вона була глибоко захована в архівах департаменту поліції серед паперів, відібраних у поета після арешту. Вперше ознайомив читачів з цим блискучим твором Т. Шевченка журнал «Былое» аж у 1906 році.

Отже, Тарас Шевченко писав: «Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. ...Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!

Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними. Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е, ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою, шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать, — то тойді і скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт».

В умовах мертвої московської темряви Т. Шевченко мужньо оре свій переліг — убогу ниву, сіє українське Слово та закликає працювати в ім’я матері-України.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос— більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!...

У наш час цинічного наступу різних зовнішніх і внутрішніх недругів на українськість Т. Шевченко виконує функцію національного „вирівнювача хребта" (О. Палій). Адже вороги української держави усіх мастей, які в інформаційному просторі України не перестають розігрувати антиукраїнські шовіністичні шабаші, добре розуміють, що мова — найбільший національний скарб, вона є вищою основою духовного стану, найголовнішим засобом етнічної ідентичності, — і тому не відмовляються від політики російщення, американізації і навіть африканізації.

Про повісті й щоденник Т. Шевченка, що написані російською мовою, треба говорити в контексті суспільно-політичної ситуації в Росії, її імперської політики на «обрусение» колонізованих народів та життєвих умов Т. Шевченка.

Безперечно, Т. Шевченко з великою повагою ставився до Герцена, Лєрмонтова, Кольцова, Чернишевського, Некрасова, Михайлова, братів Курочкіних і братів Жемчужникових, Тургенєва, Аксакова, Щепкіна, сім’ї Ф. М. Толстого, яка допомагала Шевченкові вирватись із заслання, та багатьох інших передових людей Росії. Але високе почуття національного обов’язку у Т. Шевченка не знало компромісу. У нього не було половинчатості, роздвоєності, невпевненості, коли йшлося про українську справу.

Публіцист Сергій Грабовський підкреслює, що «дозвіл писати був отриманий тільки тоді, коли Шевченко добував останні роки солдатчини в Новопетровському укріпленні на Мангишлаку, — писати тільки російською мовою, і то — під доглядом офіцерів».

Винятково національний поет

Роздумуючи над причинами втечі Гоголя від національної самоідентифікації, І. Франко звернув насамперед увагу на мовний аспект: «Візьміть для прикладу двох геніяльних українців — Гоголя і Шевченка. Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянні до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невільницьке життя Шевченка! А в їх духовій діяльності що бачимо? У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як «Марія». Які були причини такого кінця Гоголевої кар’єри, ріжні ріжно пояснюють, та все-таки серед тих причин важне місце займають відчуження геніального українця від рідної мови...». Отже, якби шляхом М. Гоголя пішов Т. Шевченко, ступала вся творча еліта України, українська мова була б «де факто» зведена на рівень діалекту; а нація — позбавлена головної консолідуючої сили — загальнонародної літературної мови, не змогла б протистояти загрозі тотального мовно-культурного поглинання московським імперським молохом.

Росіянин М. Некрасов назвав Т. Шевченка «исключительно национальным» поетом.  Як Т. Шев-ченко ставився до національного питання українського народу, досить чітко роз’яснив Марко Черемшина ще у 1910 р. під час відчиту в 49 роковини смерті Кобзаря: «Питання національне взагалі — є двояке: 1) націоналізм яко народна індивідуальність і 2) націоналізм яко шовінізм, народне самовозвишення, бажаннє відняти національність у другого народу, топлячи його в своїй національності.

Шовінізм стоїть упоперек міжнародному братерству, не дає статися широкій загальночоловічій кооперації, — що, впрочім, бачимо тепер в германізації, обрусінню, мадяризації і іншому.

Антитезою шовінізму є народна індивідуальність, свобода кождого народу розвиватися відповідно до природи своєї рідної сторони, без насильного порушення мови й інших етнографічних відмін.

Широкий гуманізм Шевченка не допускав до себе узькоглядного шовінізму, і ніхто так безпощадною критикою не осудив декотрих народних традицій і народне житє, як сам Тарас Шевченко. Доста тільки нагадати його «Посланіє до земляків». Очевидна річ, що Шевченка дуже сильно вражали «няньки, дядьки отечества чужого», вражали його усякі наміри відняти у народу його індивідуальність, а оборона народної індивідуальності не єсть вузьким націоналізмом-шовінізмом,— тільки вихідним пунктом усього чоловічого прогресу і конечною метою всякої культури».

Фальсифікатори творчості  Шевченка

Інформаційний простір Радянського Союзу насичений був постулатами про те, що «люті вороги українського народу —українські буржуазні націоналісти» опорочують, фальсифікують творчість         Т. Шевченка.

Насправді незаперечні факти свідчать: трубадури соціалізму і комунізму, «раби з кокардою на лобі», «лакеї в золотій оздобі», «раби, подножки, грязь Москви», «свинопаси», «фарисеї» замовчували, що комуністична цензура скорочувала «Кобзар» на цілі твори. Наприклад, у «Кобзарі» видання 1950 року не було надруковано 18 творів, зокрема, «Якби ти, Богдане», «Розрита могила», «Великий льох», «Чигрине, Чигрине...», «Стоїть в селі Суботові», «Іржавець», «Давидові псалми», «Заступила чорна хмара...» та ін.

У «Розритій могилі» Т. Шевченко зобразив зруйновану московськими загарбниками Україну, яка постає в образі матері. Поет розмовляє з нею:

Світе тихий, краю милий

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

А що ж трапилось? Причина органічно випливає з Переяславської угоди 1654 р. між Українською   гетьманською державою і Московським царством. Т. Шевченко осуджує за це Богдана Хмельницького:

...Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Ставлення Т. Шевченка до діяльності Б. Хмельницького було неоднозначним. Поет оцінював його як одного з «праведних гетьманів», «славного Богдана» («Гайдамаки»), «геніального бунтовщика» (запис у щоденнику 22 вересня 1847 р.), визнаного ватажка національно-визвольної боротьби, «козачого батька». Т. Шевченкові належать малюнки «Дари в Чигирині 1849 року», «Смерть Богдана Хмельницького», «Богданова церква в Суботові», «Богданові руїни в Суботові».

Т. Шевченко разом з тим гнівно картав Б. Хмельницього за Переяславську угоду, яку радянська історіографія завжди подавала, як одвічне прагнення до возз’єднання України з Росією, як поштовх до її економічного й культурного розвитку.

Василь ЛИЗАНЧУК,

заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка.

(«Журналіст України»).